Що подивитися на Шариші: поради Milan Bez Mapy

Шариш означає набагато більше, ніж пиво. Я провів тут тиждень, і все одно щодня було що відкривати. Не пропустіть Шариський замок, печеру Зла діра (Zlá diera) біля села Ліповце, Лачновський каньйон і крісельний підйомник на гору Лиса в горах Чергов. Якщо є можливість, додайте до маршруту ще Бардіїв і курорт Бардіївські Купелі.

Коротковід Milan Bez Mapy

З аеропорту

Я прилетів до Кошиць, узяв авто в аеропорту і до Шаришу їхав менше години

Скільки днів

Закладайте від п'яти до семи днів, між місцями 20–40 хвилин їзди

Де я жив

У новому готелі біля вокзалу в Пряшеві, 30 хвилин пішки від центру, наступного разу зупинився б ближче до вулиці Hlavná

Печера біля Ліповце

Без електричного світла, підсвічуєте собі самі, усередині цілий рік 7 °C, зателефонуйте заздалегідь

Моя порада

Лачновський каньйон і печеру я поєднав в один день, паркувався в Ліповце біля футбольного поля

Підйомник на Лису

Улітку поки що на вихідних, узимку щодня, пішки нагору найкоротшим шляхом близько 45 хвилин

Що подивитися на Шариші? Я поставив собі це запитання перед поїздкою, і відповідь здивувала мене більше, ніж я очікував. На Шариші (Šariš) з кожного другого пагорба на вас дивляться руїни замку. В одному селі з 1300 мешканцями колись стояло одинадцять садиб одного роду. А ще тут є печера, до якої одна людина тридцять п’ять років прокладала стежку.

А тим часом скажіть у Братиславі, що їдете на Шариш, і більшість уявить хіба що пиво з такою назвою. Іронія, правда? Час це змінити.

Що подивитися на Шариші та мої поради для поїздки

Я провів тут найспекотніший тиждень літа й поїхав з однією фразою в голові, яка підходить до всього краю. На Шариші пам’ятки рятують конкретні люди. Громада, яка купила садибу, хоча знала, що на завершення ремонту грошей не має. Спелеолог, який віддав своїй печері пів життя.

Жінка, яка повернулася зі Швейцарії до руїни, що залишилася від її дідуся й бабусі. Родина, яка знову запустила давно мертвий підйомник 1983 року. Щойно ви це помітите, бачитимете таке на Шариші на кожному кроці.

View this post on Instagram

A post shared by Milan Bez Mapy (@milan_bezmapy)

Як дістатися на Шариш і скільки днів закласти на поїздку

Переліт до Кошиць і оренда авто в аеропорту

З Братислави я полетів до Кошиць (Košice), бо автом це дорога через пів Словаччини, а потягом ще довше. З аеропорту Кошиць до Шаришу я їхав менше години, до Пряшева (Prešov) ще менше. Авто я взяв просто в аеропорту, і без нього я б краєм не поїздив. Більшість місць, про які я пишу нижче, лежать у селах, куди автобус ходить кілька разів на день. Регіон Шариш починається одразу «за рогом».

Де зупинитися на Шариші

Варіантів житла тут, по суті, три, і кожен має свою логіку. Пряшів я вибрав базою для західної та південної частини краю, бо звідти до Шариського замку п’ять кілометрів, а до печери біля Ліповце менше пів години. Я ночував у новому готелі біля вокзалу і був ним задоволений, але з одним застереженням, яке сьогодні обдумав би заздалегідь.

До центру звідти тридцять хвилин пішки. Тож увечері, коли я повертався втомлений після цілого дня в дорозі, до міста вже не йшов, хоча хотів. Якщо ви хочете також погуляти Пряшевом, я б шукав житло ближче до вулиці Hlavná, головної вулиці міста.

Курорт у Бардієві (Bardejov) має сенс, якщо ви зосереджуєтеся на півночі краю. Але з житлом там усе не так, як у звичайному місті: номери не забронюєш через великі сервіси бронювання, а перевагу мають курортники. Третій варіант: гірський притулок на горі Лиса, звідки і підйомник, і похід хребтом зовсім поруч.

Скільки днів потрібно на Шариш?

За три дні ви встигнете побачити замок, печеру й один каньйон, і вам здаватиметься, що ви бачили Шариш. Не бачили. Я б закладав від п’яти до семи днів, бо між місцями від двадцяти до сорока хвилин їзди, а більшість із них варті більшого, ніж забігти на двадцять хвилин. У Криванах (Krivany) я мав менше години й досі шкодую, що поїхав посеред розповіді.

@milan_bezmapy+249 000 підписників

Стежте за мною в Instagram

Стежити

Що подивитися на Шариші за версією Milan Bez Mapy

Шариський замок у Великому Шариші

Почну з деталі, яка на місці вам не спаде на думку, поки хтось про неї не скаже. Коли ви стоїте на подвір’ї Шариського замку, ви стоїте на згаслому вулкані. Замковий пагорб складається з андезиту: це конусоподібна гора, що залишилася від давньої вулканічної діяльності. З 1964 року весь пагорб має статус національного природного заповідника.

Територія замку займає понад чотири гектари, а сама забудована площа перевищує 2,7 гектара. Тож Шариський замок належить до найбільших середньовічних руїн у Словаччині. Уперше його згадують у документах 1245 року, під назвою Sarus. Замок з’явився тут завдяки торговому шляху, що йшов долиною річки Торися (Torysa) з півночі на південь. Після битви під Мохачем Габсбурги перетворили його на військову фортецю з постійним гарнізоном близько двохсот піхотинців.

Нагорі стоїть донжон, так французькою називають неприступну вежу. Його мури мають чотири з половиною метри завтовшки, а заввишки він спочатку був близько тридцяти метрів. Ще п’ятнадцять років тому від нього лишалося метрів сім, сьогодні він має п’ятнадцять. За словами місцевих, у ясну погоду з його вершини видно три країни і водночас шість інших замкових руїн краю, серед них Каменицький, Капушанський і Ганиговський замки. Сходи вузькі навмисно. Розраховували на бій один на один, і перевагу мав той, хто нападав згори з алебардою.

• Порада від Мілана Замок відкритий цілий рік і, по суті, цілодобово. Екскурсоводи, як я дізнався, бувають тут з квітня до жовтня, а взимку на вихідних. У понеділок екскурсоводів немає.

Чому в Шариському замку ніколи не було криниці і звідки брали питну воду

Про це в замку мало хто питає, а тим часом у відповіді видно все Середньовіччя. У Шариському замку немає криниці і ніколи не було, бо вся гора складається з андезиту, і води в ній просто немає. Воду брали з фільтраційних колодязів і приблизно шести цистерн. У них збирали дощову воду й очищали її через деревне вугілля та трави, які вирощували просто на замковому пагорбі. Під вежею Alžbetka були виноградники, бо розбавлене вино пити було безпечніше, ніж воду. Його пила і челядь, і діти.

Друга річ, яка не давала мені там спокою. У 1660 році тут злетів у повітря пороховий склад, і за місцевою версією винен був вояк, який заснув на нічній варті з люлькою в зубах. Через двадцять сім років, у 1687 році, замок згорів, і більше його ніхто не відбудовував. Наслідки видно досі, навіть якщо ви про них не знаєте. Після вибуху уламків ніхто не вивозив, тому сьогодні ви ходите по двох-трьох метрах завалу. Під вашими ногами каплиця й житлові будинки, яких досі ніхто не розкопав. Спершу рятують мури, що руйнуються.

Як замки Шаришу з’єднують світлом

Якщо можете спланувати поїздку на конкретну дату, зверніть увагу на Ніч замкових руїн: зазвичай вона припадає на середину серпня, і тоді замки Шаришу з’єднують світлом. Так відроджують середньовічний зв’язок вогнем між замками, які бачать один одного.

Спочатку спалахує перший, а кожні дві-три хвилини до нього приєднується наступний. Це роблять уже багато років, і поступово долучаються замки поза краєм, наприклад Стара Любовня (Stará Ľubovňa), Вінне (Vinné) і Плавеч (Plaveč). Коли я вперше про це почув, то подумав, що в іншій країні така подія мала б власну кампанію й автобуси з сусідніх міст.

Печера біля Ліповце

Скажу прямо. Відвідини словацьких печер мені часто здаються марнуванням часу. Особливо в державних вам дістається екскурсовод, який завчив простенький текст про те, що цей сталактит схожий на жирафу, а той на слоника, і загадайте три бажання, принцеса Есмеральда їх виконає. Жодної доданої цінності, нуль інформації. Ви йдете освітленою доріжкою між поручнями, а за годину не можете сказати, що нового дізналися.

Печера біля Ліповце цілковита протилежність, і вся справа в людях, які вас нею ведуть. Печерою опікується спелеолог Рудольф Кошч (Rudolf Košč), до речі, батько співачки Катки Кошчової. Мене водила спелеологиня Міхаела Панцуракова (Michaela Pancuráková), вчителька географії та хімії, яка написала про цю печеру дипломну роботу і є однією з небагатьох словацьких спелеологинь. Розповідала вона так, що через сорок хвилин я й сам захотів стати спелеологом.

Різницю між тим, хто просто відпрацьовує платну групу, бо за дверима чекає наступна, і тим, для кого це захоплення на все життя, у печері відчуваєш з першого речення.

Тепер про саму печеру. Це єдина відкрита для відвідувачів печера в усьому Пряшівському окрузі. Її відкрили 1999 року, і електричного освітлення тут немає. Ви отримуєте каску й підсвічуєте собі самі: або спелеологічною карбідною лампою, або власним налобним ліхтариком. Усередині цілий рік сім градусів, тож навіть коли надворі тридцять, варто взяти кофту. Основний маршрут триває близько сорока хвилин, і його подолають навіть діти.

Печера утворилася не у вапняку, а в доломіті. Це видно навіть оком, бо скеля сіра, а не біла. Їй близько чотирьох мільйонів років. Узимку тут спить приблизно двісті п’ятдесят кажанів. Місцеві колись вважали її звичайною діркою в землі, де час від часу зникала худоба, а дітям казали, що там живуть чорти.

Наприкінці треба вибрати: драбина або вузький отвір, який тут називають «родовим каналом», завбільшки якраз із вашу каску. Я пішов драбиною, бо мені це здалося надто клаустрофобним, і не соромлюся цього. Але найважливіше, що я виніс із цих відвідин, інше. Хай навіть я буду в найкрасивішій печері Словаччини, усе одно все вирішують люди.

• Порада від Мілана Печера відкрита з квітня до середини листопада і не має фіксованих годин входу. Заходять невеликими групами, тож чекати можна і п’ять секунд, і п’ятдесят хвилин. Зателефонуйте заздалегідь.
• Порада від Мілана Від стоянки біля дороги між Ліповце і Лачновом (Lačnov) до печери йти пішки приблизно двадцять хвилин, спочатку трохи лукою, а потім лісовою стежкою.

Лачновський каньйон і оглядовий місток Сердечко: маршрут, паркування і що побачите дорогою

Неподалік від печери лежить Лачновський каньйон (Lačnovský kaňon), який місцеві називають Малим Словацьким Раєм. Ущелина завдовжки близько двох кілометрів, її промив струмок Lačnovský potok, і на деяких ділянках є металеві сходи, драбини, кладки та допоміжні ланцюги. Це не складно, але й не прогулянка асфальтом. У скелі ви побачите еворзійні котли, тобто ями, які видовбала не людина, а вода, що століттями крутилася по колу.

Найвідоміша скеля, Кам’яна баба (Kamenná baba), нагадує жінку з дитиною на руках. Легенда каже, що це була мачуха, яка хотіла скинути нерідну дитину зі скелі, але скам’яніла раніше, ніж устигла це зробити. Весь національний природний заповідник із 1964 року носить її ім’я. Далі в каньйоні стоїть шістдесятиметровий Мойсеїв стовп (Mojžišov stĺp) і скельне вікно Вратниця (Vrátnica). На лісовій стежці в напрямку печери є ще оглядовий місток Сердечко (Srdiečko), сталева балка, вставлена між двома скелями.

• Порада від Мілана Я паркувався в Ліповце біля футбольного поля, звідти в каньйон ведуть дерев’яна брама й маркування. Паркування платне, оплата через QR-код. Каньйон і печеру можна поєднати в один день, я саме так і зробив.

Мінеральне джерело Salvator у Ліповце

На території села Ліповце задокументовано шістнадцять мінеральних джерел. Одне з них граф Сакмарі (Szakmáry) на початку XIX століття назвав Salvator, тобто Спаситель. Він також почав розливати цю воду в пляшки й розвозити її, тож вона належить до найстаріших бутильованих мінеральних вод у Словаччині.

У 1880 році угорський уряд оголосив навколо цих джерел охоронні зони, що на той час було рідкістю. У першій половині XIX століття Ліповце були курортом, куди лікуватися з’їжджалася шляхта з усіх околиць Пряшева.

Крісельний підйомник на гору Лиса в горах Чергов

Крісельний підйомник на Лису (Lysá) збудували 1983 року, і майже двадцять років він фактично стояв мертвим. Попередні власники полагодили його й запустили, але момент вибрали такий, що нікому не побажаю. Будувати почали в серпні 2021 року, а до 1 січня мали готовий підйомник, засніжений схил і весь комплекс у роботі. Одразу після цього настала ковідна заборона, і зрештою курорт продали. Нинішні власники розкручують його знову, і найбільша їхня проблема не реклама, а те, що люди з околиць досі не знають, що підйомник знову працює.

Нагору можна піднятися й пішки, найкоротшим маршрутом приблизно за сорок п’ять хвилин. Я поїхав підйомником. З вершини видно Татри, Низькі Татри, на півдні аж до Койшовської Голі (Kojšovská hoľa), а на півночі Польщу. А ще там стоїть автобус, який хтось затягнув на вершину гори і зробив з нього притулок із місцями для сидіння, а взимку навіть із баром.

Його штовхав телескопічний навантажувач, тягнув трактор, а останні метри по траві допхав ратрак. Коли я запитав навіщо, відповідь була проста. Тут сходяться люди з усіх боків хребта, і їм потрібен був дах над головою.

• Порада від Мілана Узимку підйомник курсує щодня, улітку поки що на вихідних, з 9:00 до 18:00. Якщо ви приїдете групою від сорока людей і домовитеся заздалегідь, його запустять і в інші дні.
• Порада від Мілана У притулку й на вершині є печатка та книга вершини. Збирати печатки мене мотивує зовсім інакше, ніж будь-яка знижка. Уперше я побачив таку систему в Ушуаї, де туристи купують паспорт і ставлять у нього печатки всюди, де побували.

Пізнавальна стежка в горах Чергов для дітей

Неподалік від підйомника починається пізнавальна стежка завдовжки 980 метрів, якій на час мого приїзду був лише місяць. Вона з’явилася з дуже практичної причини: до притулку раніше не вела жодна зручна дорога для літніх людей і дітей. Уся стежка йде в тіні, і при тридцяти двох градусах надворі я відчув це вже за кілька метрів.

На табличках, які можна читати з обох боків, розписана історія пастуха Чергова і відьми, яка вкрала в нього казанок. Дорогою є підказки з літерами, з яких діти складають слово, а на вихідних отримують за це нагороду.

Верхова їзда в горах Чергов

Зранку перед підйомом на Лису я поїхав на верхову прогулянку чергівськими лісами, і це була найкраща година всього дня. Маршрут іде лісом, з краєвидами, яких з авто ніде не побачите, а дорогою ми навіть зупинилися біля того автобуса в лісі. Про коней я домовлявся через ранчо в селі Червена Вода (Červená Voda). Це одна з тих речей, про які треба домовитися заздалегідь телефоном, а не на місці.

Піші маршрути в горах Чергов

Хребет Чергова тягнеться приблизно на тридцять п’ять кілометрів: через Велику Яворину (Veľká Javorina) і Пригиби (Prihyby) аж до Мінчола (Minčol). Тут проводять Чергівський ультрамарафон, тридцять два кілометри з набором висоти близько 1400 метрів. Якщо хребтовий похід вам не до душі, у старому кар’єрі під Лисою є проста віа ферата, якою лазять і діти, і люди, що бояться висоти. Ведмідь тут постійно не живе, лише проходить.

Садиба в Криванах і Центр народної культури

У Криванах сьогодні близько 1300 мешканців, а колись тут стояло одинадцять чи дванадцять панських дворів і аж одинадцять садиб одного роду, Дежеффі (Dessewffy). Причина прозаїчна: маєтки ділили між нащадками, аж поки з одного великого не залишилося десять малих, кожен із власною резиденцією. Сьогодні залишилася одна садиба, і вона належить громаді.

Тутешня садиба (по-словацьки kaštieľ) ренесансна, з першої половини XVII століття, спочатку оборонна, з аттиком, бійницями і двома круглими бастіонами. Після пожежі наприкінці XVIII століття її перебудували в стилі класицизму, а 1863 року Лайош Борнеміса (Lajos Bornemisza) отримав її у весільний подарунок. 1947 року її конфіскували в родини, після революції повернули в порядку реституції, а 2000 року громада викупила її разом із ділянкою на півтора гектара.

А тепер те, що здалося мені там найцікавішим. У вісімдесятих роках садибу перебудовували і залили в підвал сорок сантиметрів бетону. Бетон не дихає, він почав тягнути воду й віддавати її в мури. Тому під час реставрації його довелося вручну вирубати, вивезти й насипати на те саме місце сорок сантиметрів дренажного каменю. Найдорожчою частиною реставрації виявилося не старе, а те, що хтось додав із добрих намірів.

І ще одна деталь, якої я не очікував. З 1996 до 2000 року тут була дискотека, на яку приїжджали люди з-під Кошиць і навіть з-під Михайлівців (Michalovce).

Поруч із садибою є Центр народної культури із зерновою коморою (sypanec). Експозиція в ній розповідає, як робили хліб: від посіву зерна до помелу борошна. Ще там є криванська кухня і дерев’яна хата 1899 року, яку перевезли сюди з іншого місця. Тут мене зупинила пані з денного центру для літніх людей: сказала, що стежить за мною в Instagram, і попросила спільне фото. Шариш не переповнений туристами, і це відчувається в кожному селі.

Хто такий Ян Лазорик і чому в Криванах проводять фольклорний фестиваль

Це ім’я в Криванах чуєш щохвилини. Ян Лазорик (Ján Lazorík) народився 1920 року і помер 2015 року, за три тижні до свого дев’яносто п’ятого дня народження. Він був учителем, а паралельно їздив східнословацькими селами з магнітофоном, фотоапаратом і зошитами та записував усе, що міг.

Музею в Старій Любовні він залишив 12 000 фотонегативів, сотні магнітофонних плівок і 38 польових зошитів. З 1992 року видав двадцять чотири книжки, більшість шариським діалектом. Усе життя він обстоював реформу словацької мови і хотів прибрати з неї літеру y.

1968 року він заснував у Криванах фольклорний ансамбль і збудував тут амфітеатр. Фестиваль, який він започаткував, відбувся вже понад тридцять разів, і в селі його досі пов’язують тільки з ним. Він завжди відбувається в другі вихідні серпня, і на нього приїжджає близько трьох тисяч людей. Я їхав звідти з його книжкою під пахвою, наприкінці якої є словничок шариського діалекту. Відтоді я знаю, що gruľa означає картоплю, nálešníky картопляні пляцки, а prepášnik шибеника.

Садиба роду Печі в Германовце та історія графині, яка повернулася до руїни

Історія цієї садиби почалася близько 1772 року, і це історія кохання. Франтішек Печі (František Péchy) попросив руки Барбори Берецкі (Barbora Bereczkyová), а вона передала йому, що вийде за нього охоче, але нехай збудує їй нову садибу, і не внизу біля потоку, а на пагорбі. Він звелів знести стару й збудував нову на пагорбі. Коли він помер, вона звеліла поставити над його могилою глорієту, мистецький надгробок, якого в Словаччині майже ніде більше не знайдете. Через двадцять дев’ять років її поховали в крипті під нею, поруч із ним.

XX століття було до родини значно жорстокішим. Останнього власника, Дьордя Печі, 1945 року вивезли на примусові роботи до Радянського Союзу, де він і помер. Його дружина могла жити в частині садиби до 1948 року. Потім тут була школа, а садиба поступово перетворилася на руїну без вікон і дверей. 1997 року після багатьох років у Швейцарії сюди приїхала подивитися їхня онука Клара Сакал фон Лошонц (Klára Szakall von Losoncz) і вирішила врятувати руїну. Десять років вона прилітала раз на місяць на сімдесят дві години й возила в ручній поклажі десять літрів легкозаймистого засобу для зняття старої фарби, бо таких хімікатів тут тоді не можна було купити. З усього, що колись було в садибі, на горищі зрештою знайшлися лише три речі: родинна фотографія, половина тарілки 1848 року й одна виделка.

Садиба не відкрита як звичайна пам’ятка, тож про екскурсію треба домовитися заздалегідь, найчастіше через проживання в гостьовому Мисливському будинку (Lovecký dom). Повне інтерв’ю з нею і відповідь на запитання, чому в Словаччині занепадають садиби, я зараз готую.

Каменицький замок та інші руїни над верхів’ям Торисі

Якщо вас захопить колекціонування руїн, на Шариші є з чого вибирати. З донжона Шариського замку їх видно одразу шість, і на більшість можна піднятися пішки.

Місцеві радили мені Каменицький замок (Kamenický hrad) над верхів’ям Торисі (Horná Torysa) і Ганиговський замок (Hanigovský hrad). До жодного з них я вже не дістався, тож лишаю їх на наступну поїздку.

Чому пам’ятки на Шариші рятують окремі люди

Коли після тижня я переглядав свої нотатки, з них виринула одна закономірність. За кожною врятованою пам’яткою на Шариші стоїть конкретна людина, яка вирішила не дати їй завалитися. Спелеолог, який тридцять п’ять років прокладав стежку. Громада, яка купила садибу, хоча знала, що на завершення грошей не має. Жінка, яка повернулася з-за кордону до руїни, що лишилася від її дідуся й бабусі. Родина, яка знову запустила підйомник 1983 року. Учитель, який усе життя записував сільський фольклор, щоб через п’ятдесят років його хтось міг почути.

Колись Шариш був багатим, бо долиною Торисі йшов торговий шлях із півночі на південь. Тому тут стільки замків і садиб. Коли торгові шляхи змістилися, гроші пішли, а пам’ятки залишилися. Сьогодні на Шариші більше пам’яток, ніж край здатен утримати, і в цьому вся відповідь на запитання, чому половина з них виглядає так, як виглядає. Це не байдужість. Це математика.

Але в одному я з місцевими не згоден. Я кілька разів чув, що реклама не має сенсу, що після великої кампанії за два дні приїхало одинадцять людей і що працює лише задоволений клієнт. Я це розумію, але щось тут не сходиться. Мій допис про печеру біля Ліповце побачили пів мільйона людей, і десятки з них написали мені, що й гадки не мали про це місце і що поїдуть туди. Справа не в тому, що реклама не працює. Справа в тому, хто її робить і чи розповідає про місце людина, якій довіряють.

Бардіїв і курорт Бардіївські Купелі

Північ краю заслуговує на окремий текст, бо Бардіїв внесений до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, а курорт Бардіївські Купелі (Bardejovské Kúpele) живе зовсім за іншою логікою, ніж решта Шаришу. Там є музей просто неба, колонада з вісьмома джерелами, міські мури, єврейське передмістя і місто, яке в XV столітті належало до найбагатших в Угорському королівстві. Якщо ви плануєте поїздку на Шариш, я б додав до неї ці два місця, а про весь Бардіїв і курорт я написав тут.

Подорожуйте!
Milan Bez Mapy

Поїздку здійснено за фінансової підтримки Міністерства туризму і спорту Словацької Республіки.